Cучасність спонукає до байдужости, Христос - до святости


           Слово „байдужість” викликає у нас засудження. У наш час у байдужості можна звинуватити будь-кого. Будь-які проблеми, що стосуються нашого побуту, можна підвести під один спільний знаменник: „Комусь до цього байдуже”. Наприклад, байдуже, що у час пік транспорт у нашому місті переповнений, що дороги у  незадовільному стані, що людина з особливими потребами (інвалід руху) взагалі не може скористатись з транспортних послуг, оскільки вони у нашому місті непристосовані для таких людей. Хоча вони такі самі громадяни, як і ми, а виходить, що теж комусь до них байдуже …  Цей перелік ще можна довго продовжувати, а це лише ті проблеми, що стосуються транспорту. А якщо згадати наші під’їзди, коридори, ліфти, подвір’я… Виникає закономірне питання: якщо нам від цього погано, то чому нам до цього байдуже? Відповідь просто парадоксальна: тому що байдужість допомагає нам у цьому новочасному суспільному гармидері зберегти нерви, дожити до наступного ранку і розпочати знову новий день, переповнений проблемами. Уявіть свою нервову систему у кінці робочого тижня, якщо протягом кожного дня ви переймалися б тим, що впихаєтесь у переповнену маршрутку, кожен раз робите зауваження, коли вас штовхають і т.п. Найпростіший спосіб уникнути зайвих нервувань, викидів злости – стати до цього байдужим, не зауважувати, не звертати уваги.

Не так давно у нашому місті трапився випадок, котрий шокував усіх, і був висвітлений у мас-медія. В одному з магазинів помер чоловік і пролежав цілий день на підлозі того ж магазину. Що саме могло виховати у серцях усіх тих людей, котрі там були, таку кам’яну байдужість, майже жорстокість? Відповідь знову ж таки парадоксальна: байдужість виховує байдужість. Мабуть, серед нас немає такої людини, що не бачила б п’яницю, який би безпорадно лежав на тротуарі чи газоні… Чи в когось виникає справжнє співчуття при спогляданні такої картини? Мабуть, що ні, як пише і Святе Письмо: „Хто виправдає того, хто грішить сам проти себе?” (Сирах 10:29). Найпростіший спосіб допомогти такій людині у такій ситуації – це покласти її у зручніше місце, де б вона не змокла, не змерзла, просто виспалась, протверезіла. У випадку, наведеному вище, ймовірний „п’яниця” не потребував такої допомоги – він лежав у теплому магазині під накриттям. Із цього можемо зробити висновок, що коренем, джерелом зараження навколишнього середовища байдужістю є  байдужість до самого себе. Саме вона дозволяє перейти заборонені межі і, здавалось би, не завдати нікому шкоди, окрім себе самого. Однак це спричинює байдужість родини, яка починає сприймати те, що один із її членів зловживає алкоголем (чи ще чимось иншим), і байдужість суспільства, яке починає сприймати як норму речі ненормальні.

Наступне питання: як викоренити цей корінь байдужости, як зарадити людині, що байдуже ставиться сама до себе? Єдиний спосіб – звернути її увагу до себе самої, тому що ні наші старання, ні молитви святих, ні навіть Бог не допоможуть такій людині, доки вона сама не почне собі допомагати. Слово „байдужість” містить у собі дуже важливу частину – „дужість”, тобто це слово окреслює не немічність людини, але її „дужість”, силу, потужність, яку вона не реалізує. Відповідно, допомога такій людині буде виглядати дещо смішною – це так, як запрягти коня до мерседеса, який сам має сто кінських сил. Те, що ми можемо зробити – побачити, що мерседес – це потужна машина, а не бричка, а в стосунку до людини – побачити образ Божий. У притчах про заблукану вівцю, про блудного сина Господь навчає прийняти, не відвернутися, але звернути увагу любови-прощення. Саме через звертання своєї уваги і розривається коло байдужости. Якщо б у тому випадку з мертвим чоловіком у магазині хоч хтось один звернув свою увагу – через мить біля нього був би вже натовп людей. Через увагу та прийняття ближнього можемо зменшити байдужість цього світу. Навіть вийти з переповненої маршрутки через „перепрошую”, а не через „відійдіть” буде кроком до поцінування Образу Божого, а не до байдужости до нього.

Найважчою ж є байдужість до особистого духовного життя. У притчі про сіяча Господь говорить про слово, що потрапляє у серця людські, і про перешкоди, які заважають йому там прорости. Найпоши­ренішою перешкодою слову Божому у наш час є скеля байдужости – або цілком гола, або ж з тонким родючим шаром. Зовні ситуація виглядає так, що віра християнська шириться, до церков приходять тисячі людей.  Внутрішньо ж виглядає так, що є безліч тих, кого задовільняє поверхнева віра, хто готовий із цікавістю зробити кілька кроків у прекрасний світ християнства, однак мало є тих, хто годиться йти шляхом вузьким і тернистим, залишаючи позаду попередній спосіб життя, відкинувши його принади, повстаючи проти своєї волі, своїх страстей. Правдою є й те, що сучасній людині здобувати святість є значно важче, аніж колись. Сьогодні необхідно значно більше праці, боротьби, мужности і мудрости, щоб виростити і зберегти плід віри. Саме тому багатьох полонить спокуса байдужости у формі питання: „А навіщо воно мені?” Християни сучасности стають байдужими до того, що є об’явлене Господом – забувають про вічність, про те, що Бог став людиною для того, щоб людина стала богом і була вічно з Ним у Небі. Вся увага переходить виключно у земну площину життя. Саме тут розбудовується і вирує „життя”, звернене до упалої природи, для задоволення всім пошкодженим і викривленим, тому таке „життя” не є тим Життям, яке дарує Бог. Такий напрямок „розвитку” є фактичним відходом, полишенням християнства.

Живучи у такому світі байдужости, нас може підстерігати ще одна спокуса – з погордою і засудом ставитись до людей збайдужілих, від чого нас застерігає святий Єфрем Сирійський, говорячи: „Коли недбалими побачиш людей, навіть які постаріли у монашестві, тоді мусиш бути дуже обережним, аби, по-перше, не піти їхнім шляхом і, по-друге, набувши стриманости, не виноситися перед ними, бо це значило б поступитися зарозумілості у перемозі над собою. Послухай, що сказано: Будь уважним до себе, ретельно оберігай свою душу”1. Можливо, у світлі саме нашої святости хтось покине свою байдужість до Бога і до ближнього…


Ігор ЯВНИЙ


1 Духовна спадщина святих Отців. Св.Єфрем Сирійський, „Місіонер”, т.2, Львів 2001, с.186.