Квіти милосердя

Господь Бог перед тим, як створити людину, вклав у її серце вагу, за допомогою якої ми здатні зважувати свої дії, аналізувати вчинки. В одних вона буває маленька, лабораторна, за допомогою якої міряють з точністю до міліграма, а в инших навпаки – здатна зважувати вантаж у десятки тонн, але залишатись при цьому нерухомою на різницю у кілограми. На основі безлічі наступних «зважувань», які відбуваються в контексті нашого повсякденного життя розрізняють справні і зіпсуті ваги. Наше сумління подібне до ваги. В одних воно чуйне, вразливе, в инших натомість – зовсім нечутливе. Як наслідок, перші здатні реагувати на добро і зло, а другі, подібно до «пошкодженої ваги», нездатні відрізнити одне від иншого.

Одного разу, в контексті спілкування з одним із моїх друзів, я довідався, як йому довелося бути свідком такої події:

Біля однієї з автобусних зупинок, на яких, як завжди, буває доволі людно, на снігу, просто відкритого неба, лежав чоловік. Перехожі, які поспішали у своїх справах, вбачаючи у його зовнішності «звичайного безпритульного», відверто, на протязі довгого часу, ігнорували навіть глухі звуки стогону, які щомиті переривали його важке дихання. І як це не дивно, найменший показник людського співчуття на безмежній шкалі елементарного милосердя залишався на нулю. Вага дала збій. На противагу шалі людського добра і милосердя до ближнього, які опустилися під «тягарцем» байдужости наших сердець, постала порожня шаля шокуючої дійсности. Адже простягнута рука допомоги багатьох там присутніх добродіїв, серед яких виразно проглядалися доволі знайомі обличчя ревних християн парохії, подібно до «навантаженої шалі» опустилася під важкою брилою негативного факту немічности теоретичного християнства.

Здавалось, що за цією подією спостерігав весь світ. Проте його холодний погляд, що зривався з байдужих очей «духовно спаралізованих калік» у відповідь на важкі зітхання про допомогу, все ж залишався закритим. Як часто ми задумувались над тим, що цей холодний погляд належить нам?! Невже приклад милосердного самарянина, про який знаємо з Євангелія від Луки (10, 25-37), не зміг відкрити наші серця на біль і страждання иншої людини?! Чи зрозуміли ми, що головна мета, з якою Спаситель розповідає притчу, полягає у тому, щоб вкотре пригадати законовчителеві, а зокрема і кожному з нас, про надзвичайно важливу справу милосердя? Адже «для Божого милосердя, – пише Іван Золотоустий, – немає ні слів, щоб його висловити, ані міри, щоб його виміряти». Закінчуючи свою розповідь, Христос спитав у законовчителя: «Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам в руки – священик, левіт, чи самарянин?» Відповідь була зрозуміла: «Той, хто вчинив над ним милосердя». Тоді Христос промовив: «Іди і ти роби так само!».

Ці слова мають впасти добрим зерном на родючий ґрунт у наших серцях. Адже кожен день, який минає у шаленому вирі життя, може стати для нас унікальною сферою діяльности, в результаті якої людина здатна відкрити для себе безліч позитивних нагод для доброї реалізації цього заклику Христа! Якщо детальніше розглянути всю історію людського спасіння, яка розпочалась після гріховного упадку наших прародичів у раю і триває до сьогодні, то з легкістю можемо помітити величезну силу Божої Любови, найвизначнішим свідченням якої стала хресна смерть нашого Спасителя. Бо «ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13).

«Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої», – сказав Христос своїм учням (Йо. 15, 14). А ця «дружба» найповніше проявляється у двох головних заповідях любови: «Люби Господа Бога свого усім серцем своїм і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили твоєї» та «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мр. 12, 30-31). Ця любов – довготерпелива, многомилостива, яка не заздрить, не величається, не піднімається вгору, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла і є прикладом великої покори і милосердя, без прояву яких наша релігія ризикує перетворитись у звичайну сентиментальність.

Повертаючись до притчі про милосердного самарянина, спробуймо збагнути, що його роль довірена сьогодні кожному з нас. І її виконання не може визначатися питанням вибору вдалого чи невдалого моменту, наявности або відсутности часу. На відміну від цієї притчі, яка має щасливий фінал, розповідь мого товариша закінчилася тим, що кілька днів пізніше, ідучи повз місце, де тоді лежав «безпритульний», на снігу стояв букет червоних квітів...

На жаль, сьогодні ми живемо в такому часі, де факт байдужого оминання инших є показником «загальної норми». А народна приказка «моя хата скраю, я нічого не знаю» всупереч усім моральним законам християнської любови стає надійним плацдармом, на якому успішно розгортається новітня модель виживання «сильніших». І тут не можна звинувачувати когось. А просто, побачивши подібну ситуацію, запитати себе: «А що для цього зробив(-ла) я», бо, можливо, саме ці квіти стали сьогодні і наслідком, і результатом однієї з таких відповідей инших людей!

 

Віктор Семен