Я милосердя хочу, а не жертви

З цих слів Ісуса Христа ми бачимо, що Господь хоче сказати нам щось особливе й важливе.  Дивлячись на Його життя і слова, відкриваємо для себе велике значення милосердя: «Блаженні милостиві», «милості хочу, а не жертви», «блаженні милостиві»…

Що ж таке милосердя? Навіщо воно потрібне, звідки походить та який має сенс?
Справжнє милосердя є проявом у людині Божої благодати, дією Святого Духа, наслідком досвідчення Божої любови, наслідком того, що людина відкривається й дозволяє Богові в ній і через неї діяти.
Отож, милосердя є проявом любови: не може людина, яка хоч трохи любить Бога, не бути милосердною й навпаки, якщо людина не любить свого творця й Спасителя, то хоч видимо буде чинити діла милосердя, то ці вчинки, певно, будуть мотивовані хіба що власними інтересами.

Те саме можемо сказати і про людей, які ніби й не вірують в Бога, але живуть так, що багатьом практикуючим християнам слід брати з них приклад. Такі люди, може й несвідомо, але тримаються добра й уникають зла, творять діла милосердя задля самого милосердя, співчуваючи потребуючому й допомагають, щоб допомогти.

Ми, віруючі, не раз у своїх думках, словах, мріях, читаючи духовну літературу, переглядаючи кінофільм, молячись, прагнемо якихось великих діл для Бога й людей. Прагнемо подвигів, свідомо чи підсвідомо, але через гордість навіть у добрих, щирих справах прагнемо визнання, пошани. Звичайно, все залежить і від того, наскільки великим є це бажання власних інтересів, але воно вказує і на те, наскільки ми є егоцентричними. Коли щось добре зробимо, то не думаємо, як радить нам Христос: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: “Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити”». Не раз чинимо добро й потім у своїх очах милуємось собою, ніби зробили щось особливе й велике, та ще й самі, без Божої допомоги. Однак це тільки вказує на те, як ми відвикли любити щиро, просто так, бо людина сотворена з любови, задля любови, а її природним станом є любити і бути від того щасливою. Ми ж, утративши первостворений стан, стали всі хворими, з холодними серцями, які люблять мало, рідко, егоїстично, а маленькі прояви любови, які, може, вже не раз із Божою ласкою чинили, для нас можуть виявлятися чимось великим й достойним похвали…

Веду цю мову до того, щоб заохотити нас займатися певним самовихованням, щоб ми, вправляючись у добрих справах, справді творили їх з Богом і перед Його очима, Який бачить тайне й воздає явно (Мт. 6, 4).

Словами «Милости хочу, а не жертви» Христос указує, щоб ми не  шукали вияву своєї відданости Богові, не шукали, за своїм розумінням, як нам краще послужити Йому, але просто скерували свій погляд на Нього, на Його слова і вчинки. Тільки таким чином єднаючись із Ним, ми зможемо чинити Його волю, а не те, що за неї вважаємо.

Звернімо увагу на прояв милосердя у своєму житті. Проаналізуймо, як, наприклад, ми даємо милостиню (якщо взагалі даємо), чи є якийсь розрахунок, думки, відчуття. Чи ми дивимось привітно в очі тій людині, яка просить пожертви, дивимось щиро, з любов’ю й бачимо в ній Христа, який говорить: «Що чините ближньому в ім’я моє, то мені чините» або «я був нагий і ви зодягнули мене, був голодний і нагодували мене, був хворий і послужили мені…»? Чи ми серйозно сприймаємо слова Христа?

Ісус каже: «Будьте милосердні, як Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Ці слова спонукають нас до осягнення того, що осягнути неможливо. Однак, в иншому місці Він каже: «Для людини неможливе, Богові все можливе» (Мт. 19, 26).

Отже, Бог пропонує нам також уподібнення до Нього через добрі діла. Зрештою, якщо ми віримо, то наша віра буде проявлятися добрими ділами, які є певним індикатором нашого внутрішнього стану: «Все таємне стає явним» (Лк. 8, 17). Тому великі подвижники віри, як не старалися через покору приховати свою духовність, свої щирі жертовні справи милосердя, посту, молитви, все одно Бог у своїй премудрості відкривав їхні справи на свідчення, на славу Божу. Навіть можна сказати, що чим більше людина хоче приховати добрі справи, які вона чинить, тим більшою є вірогідність, що ті справи рано чи пізно виявляться на винагороду їй за те, що щиро прагнула Христа й заради Нього те чинила.

«Якби Ти жертви хотів би, дав би я, та всепалення не миле тобі» (Пс. 50), – каже псалмопівець Давид. Бог не потребує від нас жертв, які приносилися у Старому завіті, але каже: «Милости хочу, а не жертви». Треба усвідомити й переживати те, що ми всі – одна велика родина, брати й сестри у Христі, всі ми в одному ковчезі – Церкві, який прямує до Царства небесного. То хіба ж ми не допоможемо тому, хто захитався й може випасти з нього, хіба не поділимось їжею з тим, хто поруч з нами є голодний…

Проявом милосердя, звичайно, є не тільки подати милостиню жебракові чи дати пожертву на храм, а також допомогти комусь у роботі, бути уважним до ближнього, молитися за инших тощо. Тобто не бути зосередженим тільки на собі, але взагалі жити милосердям, співчуттям, співстражданням, думати про инших, переживати за них, за весь світ і за кожного зокрема. Знаємо на власному досвіді, що коли ми щось даємо, чи то пожертву, чи посмішку, молитву –  отримуємо від того радість самі. Того нас вчить Христос. Як говорить преподобний Серафим Саровський: «Той, хто приймає щось, отримує людську радість, а той хто дає – отримує радість божественну».

Євген Чернюк

 

«Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло, як написано: “Розсипав, дав убогим; праведність його перебуває вічно”» ( 2 Кор. 9, 6-9).

«Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме. Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне» (Гал. 6, 7).

Милостиня – цариця чеснот – дуже скоро підносить людей у небесну височінь, вона найкраща заступниця. Велике діло – милостиня.

Немає гріха, що його не могла б очистити й знищити милостиня. Всякий гріх – нижчий від неї. Вона гожий лік на всяку рану.

Де милостиня, туди не сміє увійти ніяке інше зло.

Велике діло – милостиня. Полюбімо її – вона не має нічого собі рівного. Вона може змити гріхи й охоронити від засуду. Ти мовчиш, а вона стоїть і тебе охороняє. Або краще: тоді, коли ти мовчиш, тисячі уст дякують за тебе.

Високий політ у милостині: вона розтинає повітря, проходить місяць, зноситься понад проміння сонця, досягає самих небес. Але й там вона не зупиняється, але переходить небо, обходить збори ангелів й хори архангелів та всі вищі сили і стає перед самим царським престолом.

(св. Іван Золотоустий)