Будьте, отже, послідовниками Бога

Будьте, отже, послідовниками Бога, як любі діти, і ходіть у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові запаху (Еф. 5, 1–2).

Зречення… Посвята…  Дарування… Прощення… Піклування… Відповідальність… Співчуття… Розрада… Допомога…     Терпеливість.

Кожен із нас чує ці слова дуже часто. І всі вони зводяться до одного слова – жертва. Але у сьогоднішньому світі термін «жертва» сприймається в негативному значенні і є маловживаним. «Жертвувати себе задля иншого» вважається чимось обтяжливим, тим, що обмежує мою свободу, творить у людині дискомфорт і позбавляє справжньої радости з життя. Натомість термін «любов» стає одним із найбільш вживаних і найбільш... знецінених. Людина сприймає тепер своє тіло і свою сексуальність як суто матеріяльну частину себе і, неправильно трактуючи власну свободу, намагається перетворити її на щось лише водночас приємне і нешкідливе. Тому в такій ментальності сучасної людини поняття любови, яке включає в себе жертву, не має місця для існування.

Хтось може сказати, що жертва є витвором минулого і не має актуальности для нашого життя. Багато людей вважають, що це християни вигадали поняття жертви, щоб тримати людину під контролем. Але ж яким насправді є духовне значення жертви? Потрібно звернутися до Святого Письма.

Від початку в Біблії немає одного терміна, який би означав жертву, а засвідчено різні слова з таким значенням. Перші обряди жертвоприношень плодів землі та тварин у кочових народів знаходимо у книзі Буття: «По якомусь часі Каїн приніс Господеві жертву з плодів ріллі» (Бут. 4, 3). І другий текст: «Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику» (Бут. 8, 20). Цей обряд спорудження жертовника був призначений для того, щоб звертатися до Бога. У цей час визначених місць для принесення жертви немає: вони приносяться там, де з’являється Бог. Пізніше знаходимо примітивний опис глиняного жертовника: «Жертовник із землі спорудиш мені і приноситимеш на нім усепалення свої, і мирні жертви свої: овець твоїх і волів твоїх. На всяке місце, де я захочу, щоб прославлялось моє ім’я, я прийду до тебе і поблагословлю тебе» (Вих. 20, 24). Але поступово храм стає єдиним місцем жертвоприношень, а право здійснювати жертвоприношення було застережене виключно за священиками.
У Старому Завіті релігійне життя не уявлялося без жертвоприношень, а в жертву приносилося найкраще. Зазвичай жертвоприношення було пов’язане з так званим «бенкетом миру»: одна частина жертви (з великої рогатої худоби чи малих тварин) належала Богові, Володареві життя (пролита кров, спалений тук – це «їжа Бога»), а м’ясо служило їжею для учасників трапези. Така священна трапеза бере свій початок від Синайського союзу, як спілкування Бога зі своїм народом, а відповідь народу підтверджувалася жертвоприношенням.

Були й инші обряди жертвоприношень: всепалення, хлібні дари, жертви мирні, жертви за гріх чи благальні жертви. Але, незважаючи на поділ, ці обряди мали священний зміст, освячували народне, сімейне і особисте життя. Жертвоприношення мало у собі відчуття святости Божої, усвідомлення гріха, невгамовну потребу в очищенні. Таким чином ці дари Бог приймає лише тоді, коли людина приносить їх із серцем, здатним через віру пожертвувати найдорожчим.

Бог любить людину. Господь сотворив для неї гарний світ. Любов Його до нас є основою життя і ставить два важливі питання: про те, ким є Бог, і ким є ми. Він є той, який вчить людину любити, який дав нам найдорожче – життя в різних вимірах: тілесному, душевному і духовному, дав нам все, потрібне для життя. Це життя проходить через народження, етап шляху і смерть. Три аспекти людського життя дають можливість відчути Божий дар і дати відповідь на нього. Серед усього люду Він вибрав Ізраїля, люблячи його, але маючи, однак, план спасіння для усіх. Проте людина не відповіла на дар Божий, тому з народом укладається Новий союз в особі Ісуса Христа, який  жертвує себе – це любов Божа в найрадикальнішому вимірі.

Під час зустрічи з Богом у нас також може народитися любов як відповідь на «першість» Божої любови. Цьому акту жертвоприношення Ісус надав тривалої присутности через встановлення Євхаристії. Вона включає нас у жертовний акт Ісуса: не лише фізично приймаємо воплочене Слово, а й беремо участь у Його жертві. Саме Причастя виводить людину за власні межі до Нього і, водночас, до єдности з усіма християнами: у кожній людині бачити образ Христа.

Від цієї єдности з Христом беруть початок і всі инші вияви єдності і любови. Насамперед, це подружжя, яке є союзом любови між чоловіком і жінкою, а такий союз з’являється лише тоді, коли в подружньому житті зникає «я» на користь «ти». На початку любов може бути зосереджена на собі, але в міру наближення до иншої людини шукатиме щастя для неї, даруватиме себе і бажатиме «жити для иншого». Так, стосунки на різних рівнях людського життя освячують нас тільки за умови прийняття ближнього таким, яким він є, зі своїми обмеженнями і дарами. Тобто потрібно бачити людське життя як дар Божий, на який відповідаємо відкриттям власного серця.

Цей зовнішній вияв приношення потрібен з огляду на нашу людську природу, але саме духовне значення має на увазі піднесення нашого серця. Наприклад, пожертва на Літургію має своє значення: ми жертвуємо за здоров’я конкретної людини певні кошти, молимось, приймаємо св. Причастя. А коли повертаємося до звичних обов’язків і зустрічаємо иншу людину в потребі й відвертаємось від неї, то цим не приймаємо дару такої самої людини, за яку ми жертвували. Ми тоді не маємо участи в любови Христа, а замикаємо наше порожнє серце, бо не хочемо впустити і слухати Його волю, Його відповіді.

Духовна жертва містить у собі найкращі дари. Сам Христос навчає: що в очах людських велике, то в очах Божих є мізерне. Він своїм життям із приниженням і хресною смертю показав велич людини і Бога. Ми повинні приносити Господові дари не тільки матеріяльні, але і духовні; не з надлишку, а те, що нам найбільш цінне: наші слабкості, немочі, таланти, долаючи свої стереотипи: «а чому я повинен перший», «я не зобов’язаний», «він сам винен». Коли так всі думають і створюють атмосферу неприязни, неспокою і відкинення, то добра людина має переступати через ті перешкоди, щоб віддати Богові свою жертву. Дозвольмо Богові нас повести дорогою любови в особистому, сімейному чи суспільному житті. Лише тоді зможемо відчути, що Господь є Богом живим і діє у нашому серці, коли навчимося мовчати перед Ним і бути відкритим на Його дію. Тоді наше серце розквітне, буде свобідним, радісним і повним підтримки та єднання з самим собою, з ближнім і Богом. Це є дорога глибока і вічна.

«А що, якщо…» Просто почни приносити жертву своїм життям і проси Бога дозволити пізнати Його план щодо конкретного моменту на твоєму шляху!!!

«Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Ів. 4, 16).

Тарас Голота
(За матеріялами енцикліки Святішого Отця Бенедикта XVI «Deus Caritas Est»)