Культ Богородиці в Західній Церквi

 

1. Виникнення та поширення культу Богородиці у Церкві

Почитання Богородиці завжди займало важливе місце у Церкві. Хоч не можна сказати, що культ Пречистої Діви Марії як Богоматері завжди однозначно сприймався упродовж віків. В історії були різні непорозуміння, особливо щодо самого титулу «Богородиця» (грец. Theotokos), який у церковній традиції приписується Діві Марії ще з часів Оригена (185-254)1.

Особливого значення почитання Богородиці набуло внаслідок христологічних суперечок V ст. Публічним противником титула «Theotokos» (Богородиця) став Несторій, який поширив єресь у Церкві, названу його іменем. Він заперечував загальноприйняту традицію величати Марію Богородицею або Божою Матір’ю і запропонував инший варіянт – христородиця (christotokos) або «та, яка прийняла Бога». Несторій не приймав того, що неосяжний Бог воплотився, страждав і помер. З документів, які досліджував собор у Ефесі стосовно несторіянського вчення, читаємо про його помилку: «Не є Сином Божим той, кого зродила Діва: вона зродила людину, людську природу, який є сином через свою злуку з Сином»2.

Це викликало протести, особливо у священичих та монаших колах. Для вияснення позиції Несторія був скликаний у 431 році Вселенський собор у Ефесі. Що цікаво, Ефес згідно з переданням був містом, де жила Богородиця. І Західна, і Східна Церква погоджуються з можливістю перебування Діви Марії в цьому місті, хоч місцем її смерти вважається Єрусалим. Ефеський собор 431 року розпочався саме у храмі, присвяченому Богородиці. А у V ст. церкви будували на місцях, де жили або померли святі3.

Основним опонентом Несторія на соборі був святитель Кирило Олександрійський. Він назвав його вчення єретичним. Кирило, полемізуючи щодо титулу Богородиці Марії, сказав, що Марія не породила людину з відношенням до Бога, але народилося Слово Боже в людській природі, яку зробило своєю. На соборі Отці визнали навчання Несторія суперечним із вченням Церкви і піддали автора анатемі. Пречиста Діва Марія визнана такою, яка справді заслуговує титулу Матері Божої (грец. Theotokos), бо Христос був єдиним і нероздільним від самого зачаття, людиною і однозначно Богом. З лона Діви вийшла не людина, яка гостить Бога, але Слово, Син Божий воплочений і вочоловічений. Папа  Сикст ІІІ (V ст.) на згадку про собор наказав вмістити богородичні мозаїки в базиліці Санта Марія Маджоре4. Наступні собори теж потверджували та наголошували на богоматеринстві Пречистої Діви Марії. IV вселенський собор (Халкедонський) 451 року у формулі визнання віри теж говорить, що Христос «народився як людина з Діви Марії, Божої Матері»5.

Отож, культ Богородиці вповні розвинувся після Ефеського собору. Про це каже ІІ Ватиканський собор у догматичній конституції про Церкву «Lumen gentium»: «Передовсім же від Ефеського собору зріс чудно культ Марії в народі Божому, в її призиванні та наслідуванні» (КЦ 66). Почитання Матері Божої виразилося у формуванні свят літургійного року, присвячених Богородиці чи окремих набожеств до неї – вервиця, молебень.

2. Богородичні свята літургійного року

Конституція «Sacrosantum Concilium» про прославу Марії каже таке: «У святкуванні цьогорічного кола таїнств Христових свята Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю Марію, яка нерозривним зв’язком поєднується зі спасенним ділом свого Сина, у ній Церква оглядає та прославляє найзнаменитіший овоч Відкуплення і, немов у найчистішому образі, з радістю оглядає те, чим й уся вона надіється бути» (КЛ 103).

Успення, або взяття Богородиці на небо, Західна Церква святкує 15 серпня. Воно належить до найстарших богородичних празників і починається незадовго після собору в Ефесі6. Спочатку поширилось на Сході, а потім з’явилося і на Заході, прийняте в час папи Сергія І (687–701), а з Рима поширилося по різних країнах Європи. На початку різні Церкви його святкували у різний час. Проте вже з VIII ст. римський календар має лише один празник 15 серпня. Свято набуло особливого значення після проголошення догмату Пієм ХІІ у 1950 році про чудесне Успіння і Небовзяття Пречистої Богородиці. З ним пов’язаний обряд благословення зілля, який співвідноситься зі символікою Діви Марії (Марія як лілея або містична троянда), а також із витісненням форм поширеної в ті часи поганської медицини 7.

Різдво Богородиці (8 вересня) зародилося теж на Сході, проте вже у VII ст. є свідчення про це свято в Римі, а потім по всій латинській Церкві. День 8 вересня став днем свята, тому що в цей день виповнюється дев’ять місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні св. Анни, яке латинська Церква святкує 8 грудня.

Свято Непорочного Зачаття (8 грудня) вперше з’явилося в Англії в Х–ХІ ст. Є припущення, що його туди принесли прочани в ХІ ст., де воно змінило назву зі «Зачаття св. Анни, матері Пресвятої Богородиці», яке мало на Сході назву «Зачаття Марії». У 1476 році папа Сикст IV запровадив празник Непорочного Зачаття у Римі, а Климент ХІ у 1708 році поширив його на всю Католицьку Церкву8. А папа   Пій ІХ 28 грудня 1854 року догматично затвердив вчення про Непорочне зачаття.

Свято Відвідин Богородиці латинська Церква святкує 31 травня. В цей день візантійська Церква святкує Положення чесної ризи Богородиці у Влахерні. Євангеліє цього дня розповідає про відвідини Дівою Марією своєї родички Єлизавети. Це свято прийняли францисканці в 1263 році за генерального настоятеля Бонавентури. Обов’язковим для всієї Церкви воно стало в 1570 році, коли увійшло до загального календаря.

Свято Благовіщення (25 березня) хоч зародилося на Сході в кінці ІV – початку V ст., на Заході його почали святкувати щойно в другій половині VII ст9. На зламі тисячоліть, коли Іспанія прийняла римську літургію, це свято почали святкувати у цілій Церкві 25 березня, хоч до того святкували 18 грудня.

Кількість богородичних свят збільшилося в ХVII ст., днем пам’яти Пресвятої Діви Марії з Люрда (11 лютого), яке встановив папа Пій Х у 1907 році на честь об’явлення Богородиці у цьому місці. День пам’яти Пресвятої Діви Марії з Кармелю (16 липня) – монастирське свято кармелітів, яке у 1726 році Венедикт ХІІ поширив для всієї Церкви. Свято Непорочного Серця Марії було встановлене в 1944 році за Пія ХІІ. День Марії-Цариці теж встановлений за Пія ХІІ (31 травня). Свято Пресвятого імени Марії (12 вересня) походить з Іспанії, яке після 1683 року стало поширеним у всій Католицькій Церкві. Свято спомину болів Марії (15 вересня) встановлене папою Венедиктом ХІІІ 1721 року у П’ятницю перед Квітною неділею. Пригадування болів Богородиці стало поширеним у Середньовіччі, коли увага зверталася на страждання Богоматері. Особливо виділялося сім «болів»: пророцтво Симеона, втеча з Єгипту, пошуки дванадцятирічного Ісуса, зустріч на хресній дорозі, стояння під хрестом, мертвий Ісус на руках матері, покладення до гробу. День спомину Пресвятої Діви Марії вервичної (7 жовтня) бере свій початок від свят братств вервиці у пізньому Середньовіччі. Папа Климент ХІ поширив це свято по всій Католицькій Церкві після того, як принц Євген у 1716 році переміг турків під Петервардайном. Святкує Като­лицька Церква 21 листопада день Пресв. Діви Марії в Єрусалимі, або Спомин жертвування блаженної Діви Марії, який у візантійському обряді носить назву Введення в храм Богородиці. Зародження цього празника пов’язане з посвяченням Богородичної Церкви в Єрусалимі 21 листопада 543 року. На Заході свято з’явилося вкінці XIV ст., а в першій половині XV ст. поширилося по цілій Європі10. Воно пов’язане з апокрифічним Євангелієм Якова, коли трирічну Марію привели до храму для того, щоб вона служила Богові.

3. Молебень до Богородиці

Щоб протиставитись поганським культам, зокрема культу родючости, у травні, коли прокидається природа, Церква встановила т. зв. пасійну побожність. Поряд із нею розвинулася богородична побожність, яка теж зосереджувалася на травні. Італійські єзуїти видавали книжки зі вказівками відносно родинних богородичних молебнів. Травневий молебень теж відправляли як прилюдне богослужіння. З Італії травневий молебень перейшов до Франції. А французькі монахині в Мюнхені в 1841 році відправили перший травневий молебень на німецькій землі. Велику роль у поширенні молебня відіграло догматичне проголошення про Непорочне Зачаття у 1854 році. Папа Павло VI у своїй енцикліці «Mense maio», виданій 29 квітня 1965 року, називає «дорогою звичкою наших попередників» те, що вони «вибрали місяць травень, щоб запрошувати християнський народ до спільної молитви, як тільки цього вимагають потреби Церкви або небезпека, що загрожує світові»11.

ІІ Ватиканський собор ставить вимогу проводити богослужіння у час, згідний зі Святою Літургією, щоб від неї походили й вели до неї народ (пор. КЛ 13). Тобто у травневому молебні на першому місці має стояти Христова тайна, з якою нерозривним зв’язком має бути пов’язана Богородиця.

4. Молитва на вервиці та молитва «Ангел Господній»

Молитовні вправи у християнстві пов’язані з постійним повторюванням певної молитви чи молитовної фрази. Але вже в монастирях їх намагалися прив’язувати до певного числа – 50 або 150 як наслідування Псалтиря. Ці молитовні практики замінювали неписьменним молитву Псалтиря. Иншими попередніми формами вервиці були постійно повторювані у Середньовіччі молитви, що відображали життя та страсті Христа, які монахи-цистерси переплітали з «Богородице Діво». Про поширення вервиці подбали картузіанці та венедиктинці, а найбільше домініканці. Бого­родичний псалтир домі­ніканця Алана з Рупе (1457) містить 15 молитов «Отче наш», 150 «Богородице Діво» і 150 тайн із життя Христа від Благовіщення до другого приходу. Тоді, коли виникли Братства вер­виці, ця монастирська молитовна вправа стала справжньою народною молитвою. Папа Павло VI в Апостольському пос­ланні «Marialis Kultus» від 2 лютого 1974 року підкреслює роль вервиці як роздумування над життям Христа і Богородиці. А призначення жовтня місяцем вервиці сталося внаслідок перемоги християнського флоту над турецьким 7 жовтня 1571 року, яку завдячували молитві на вервиці.

Ще однією формою Богородичної молитви є молитва «Ангел Господній», яку моляться тричі на день. У ній три «Богородице Діво» переплітаються з цитатами із Луки 1,38 та Йоана 1,14. Цю форму молитви вперше було надруковано у Венеції в Катехизмі 1560 року. Загального поширення вона набула після дозволу в Officium Parvum BMV, яку видав папа Пій V у 1571 році.

Таким чином, оглянувши історію виникнення та поширення культу Богоро­диці, можемо сказати, що почитання Богоматері почи­нається вже з перших віків християнства. Хоч воно переживало дуже непрості часи, але все ж, утвер­дившись, стало поширеним, про що свідчать сьогоднішні свята, молитовні практики, звернені до Діви Марії. Також можна простежити, що почитання Матері Божої все ж своїм осердям мало християнський Схід, звідки вже пізніше беруть початок свята і на Заході з відповідними пристосуван­нями. Проте латинська Церква не обмежилася святами, прийнятими зі Сходу, і додала свої; на це також указують особливі молитовні практики Західної Церкви. Роль Пречистої Діви Марії у Церкві є визначною, оскільки вона завжди була пов’язана з тайною Христового воплочення, що й спричинилося до масового почитання  Пресвятої Богородиці.

 

Тарас Шевчук


Примітки:
1 Паренте П. Богослов’я Христа. – Львів, 1995. - Т.1. – С.507.
Паренте П. Богослов’я Христа. – Львів, 1995. - Т.1. – С.285.
Ісіченко І. Загальна церковна історія. – Харків, 2001. – С.197.
4 Ісіченко І. Загальна церковна історія. – Харків, 2001. – С.199.
5 Мокалик Я. Нарис христологічної доктрини. – Львів, 1998. – С.56.
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.459.
7 Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.578.
8 Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.288.
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.378.
10 Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – С.270–271.
11 Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів, 2001. – С.492.