Старість

 

Сучасна людина живе у світі з дуже швидким темпом і часто не в силі помітити когось иншого, окрім себе. На жаль, згадує про ближнього здебільшого тоді, коли його можна використати. Мабуть, головною причиною цього є те, що ми не бачимо в иншій людині самого Христа. І часто саме через таке сприйняття «невигідні» особи потрапляють до інтернатів або будинків для перестарілих.

Кожна людина сотворена на образ Божий і повинна досягнути Його подоби впродовж свого життя на землі. Незважаючи на вік чи стать Бог любить всіх людей однаково. Проте у людській свідомості, зокрема у молоді, складається думка, що люди похилого віку відрізняються від них радикально – не розуміють життя, мають «застарілі» погляди, які зараз нічого не варті, та й самі вони вже «своє віджили», і… ними можна нехтувати чи приділяти їм менше уваги. Однак, якщо поглянути на людську психологію, то можна зауважити, що особи похилого віку, зважаючи на свою неміч, як і малі діти, потребують більшої уваги та опіки.

Будучи ще неповнолітніми, мабуть, кожен з нас намагається (чи намагався) виявити якусь особливу любов до своїх батьків. Проте часто трапляється так, що, ставши дорослими, самостійними, здатними забезпечити себе та свою сім’ю, рідні син чи дочка забувають про те добро, яке отримали. Забувають також і ті обіцянки, які давали у дитинстві: що ніколи не забудуть і завжди опікуватимуться батьками у старості.

Будинки для перестарілих мають й иншу крайність. Як не прикро, та непоодинокими є випадки, коли молоді особи «опікуються» батьками чи родичами лише для того, щоб отримувати їхню пенсію, матеріяльну допомогу чи успадкувати майно, незважаючи при цьому на потреби чи прохання про допомогу.

Яскравий приклад такої «синівської любови» можемо спостерегти у країнах Західної Європи чи США, де молоді люди, досягнувши повноліття, прагнуть якнайшвидше відокремитися від батьків. А коли до тих прийде старість – якомога швидше віддати їх на опікунство у спеціяльні будинки чи у чиїсь руки, щоби «позбутися» клопотів. Це ж стосується й инших держав (і нашої також), які «беруть приклад» з перших, вважаючи нормальними подібні тенденції: «У світі ж тепер всі так роблять».

Здається, суть цієї проблеми полягає у тому, що молоді особи забувають про обов’язок подяки за все, що батьки чи родичі вчинили для них. Молодь уважає, що батьки чи родичі мають обов’язок її одягати, годувати чи матеріяльно підтримувати. Коли отримує це все – цінує їх. Однак, як тільки батьки стають немічні або нема потреби у допомозі – одразу виникає прірва між поколіннями. Це пов’язане зі споживацькою філософією сучасного суспільства.

Проте більшу частину суспільства таки творить свідома молодь, яка готова допомагати немічним і стареньким людям з будинку перестарілих, приносячи їм радість. Такі люди належать до різних товариств чи організацій («Родина», «Духовні бесіди», «Містична троянда» і т.п.). В неділю зранку вони відвозять або допомагають стареньким людям потрапити до церкви, де разом з ними беруть участь у Святій Літургії, після чого, якщо надворі гарна погода, гуляють разом, зривають виноград чи яблука і розмовляють. А це для старших чи не найважливіше, бо вони потребують не так матеріяльної чи фізичної допомоги, як простого спілкування. А розмовляти з ними можна так, як і з усіма иншими – на будь-яку тему: про своє життя, про те, що відбувається довкола нас, а також про Бога. Вони самі читають, а також просять, щоб їм читали Святе Письмо, різні журнали та газети. Молоді люди намагаються урізноманітнити життя старших осіб, самі переживаючи від цього велику радість. Вони грають їм на музичних інструментах, співають, святкують їхні дні народження. Взимку до інтернатів приходять з вертепами…

Ці старенькі люди люблять, щоб з ними хтось був поруч – той, кого б можна було взяти за руку чи обійняти. Вони, які і кожен із нас, потребують, щоб їх любили, а також, щоб і вони могли дарувати свою любов иншим.

…Щоб їх відвідати, не обов’язково належати до якоїсь організації чи спільноти, а лише мати велике бажання ділитися любов’ю із самотніми. І тоді здійсняться слова Христа, який промовляє: «...усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).


Ігор Дорош