Мир і війна. Християнський погляд           

 

У людській свідомості мир насамперед асоціюється з відсутністю війни. Часто можна почути, що щастям люди називають час, коли немає війн. Війна своїми наслідками є непередбачуваною, особливо у сьогоденні, оскільки ми є свідками того, що деякі країни витрачають великі кошти на озброєння свого війська. Звичайно, що кожна країна повинна мати певні військові ресурси з метою захисту свого суверенітету, територіальної цілісности. Але надмірне нарощування збройної сили – велика загроза стабільности і миру.

Мир є не лише Божим даром людині, але і характеристикою Бога: «Господь – мир» (Суд. 6, 24). Можемо часто почути закиди про те, що Старий Завіт насичений війнами, кровопролиттям, зло­чинами тощо. І справді, Бог часто наказував ізраїльтянам починати війни проти инших народів (пор. 1 Цар. 15, 3; Нав. 4,13). Також Бог призначав смертельне покарання за багато злочинів (Вих. 21, 12, 15; 22, 19; Лев. 20, 11), але тут також проявляється і Його велика любов до людини. В книзі Виходу читаємо, як Господь промовив до Мойсея: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричиняють наглядачі. О, я знаю біль його! Тому я зійшов рятувати його з рук єгиптян…» (Вих. 3, 7-8). Але порушення єдности з Богом завдає шкоди людській особі, порушує і руйнує гармонійні відносини між людьми та иншим створінням. Саме тут слід шукати найглибші причини зла.

Мета Старого Завіту – навчити людину не робити того, від чого сама не хоче постраждати, тому вже Богом вибраний народ втішається тим, що має «Десять Заповідей Божих», серед яких і знаходимо заповідь, що стосується людського життя: «Не вбий!». Ці Заповіді мають велике значення, адже надалі регулюватимуть відносини внутрішні й матимуть вплив на зовнішню політику ізраїльтян.

Ісус Христос, прийшовши у світ, зводить Декалог до двох головних заповідей, називаючи їх заповідями любови. Новий Завіт не зафіксував прямих свідчень Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльности силових структур та війни. Але знаходимо у євангелиста Луки уривок, де св. Іван Хреститель відповідає воїнам, що приходять до нього з питанням, як їм бути. Він повчає: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задоволь­няйтесь платнею своєю» (Лк. 3, 14). Тут не бачимо жодного засуду, що стосувався б непотрібности чи навіть шкідливости військової служби.

Тож служіння у війську, як і діяльність людини у будь-якій иншій сфері суспільного життя, не заборонена, а благословенна Богом. Ціль Нового Завіту – вигнати саму пристрасть, що спонукує людину чинити зло – ненависть, славолюбство, жадобу влади тощо. Христос вчить, що найвищим проявом любови є віддати своє життя за иншого (див. Ів. 15, 13).

У святоотцівській традиції слова «війна» та «мир» насамперед асоціюються з духовним подвижницьким життям. Проте тут можна провести паралелі з сучасним розумінням війни, адже кожне кровопролиття є великим злочином проти Божого творіння – людини, подібно як і недостатня боротьба проти спокус диявольських ведуть людину стежкою гріха, злоби до загибелі як духовної, так і тілесної.

Преподобний Іван Ліствичник вбачає причину конфліктів у нестриманості та гнівливості: «З природи, наприклад, маємо сім’я для продовження роду, а вживаємо його на беззаконну роспусту;  з природи є в нас і гнів, але на того стародавнього змія, а ми його спрямовуємо на ближнього»1. Отці Церкви наголошували на тому, що Закон Божий важніший, бо він дбає про спасіння душі, а закон світський, будучи тілесним, промовляє до тілесних. Здавалося б, золота доба Отців Церкви не характеризується загарбницькими війнами, жорстокими побоїщами, проте вже святий Ісидор Пелусіотський (+440 р.) говорить і встановлює чітку відмінність між застосуванням зброї в приватних випадках і застосуванням зброї під час виконання службових обов’язків: у першому випадку – це злочин, а в другому – необхідність. При цьому обов’язок християнина – служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили2

Святий Амвросій Медіоланський (339-397 рр.), як і инші Отці Церкви, осуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовує будь-які дії держави, спрямовані на самозбереження. Святитель виправдовує ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Проте тут криється небезпека, що прагнення відновлення справед­ливости загрожуватиме миру. На це запитання дає відповідь Компендіум соціяльної доктрини Церкви, посилаючись на Енцикліку Папи Пія ХІ «Ubi arcano» (1922 р.), яка підкреслює, що справжній і тривалий мир – радше справа любови, ніж справедливості […] оскільки сам мир походить із любови, є її плодом3. Насилля у будь-якому випадку є обманом, бо нищить людськість, насилля не є альтернативою для вирішення проблеми, адже породжує все нові і часто складніші конфлікти з великими масштабами руйнації.

Учительський Уряд Церкви засуджує жорстокість війни. Коли є мир, ми нічого не втрачаємо, коли війна – можемо втратити все. Збройні конфлікти завдають не лише матеріяльної шкоди, а й моральної. Зрештою, війна – це крах будь-якого справжнього гуманізму, завжди поразка для людства4.

Війна завжди є результатом гріха (пор. Рим. 3, 10-18). Це ми можемо побачити у багатьох старозавітних текстах. Помилковим є ствердження, що Бог підтримує війну, адже Бог є Любов, Любов, яка не толерує зла. Проте Господь допускає її в ім’я справедливости. Инколи військові дії є необхідними для запобігання більшому злу. Якби Гітлер не зазнав поразки у ІІ світовій війні, то скільки б ще невинних людей було знищено? Якби не сталася громадянська війна в США, то скільки б ще афроамериканців перебували у рабстві?

Вчення Католицької Церкви визнає, що агресивна війна вже за своєю природою є аморальною. У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї. Відповідно до цього Папська рада «Справедливість і мир» виправдовує і вказує на необхідну наявність у держав збройних сил, які повинні слугувати миру. Той, хто в такому дусі відстоюватиме безпеку і свободу держави, робить великий внесок у побудову миру. Відповідно до цього всі, що служать у збройних силах, покликані на практиці захищати добро, істину і справедливість у світі5.
В одній із книг Старого Завіту знаходимо слова, що показують певну циклічність, змінність подій у часовому просторі: «Час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» (Проп. 3, 8). Це дає нам змогу подивитись на світ більш оптимістично, адже «усе Він створив гарним у свій час, та й вічність Він вклав їм у серце, одначе так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця» (Проп. 3, 11).

Християни не повинні прагнути війни. Найкраще, що ми можемо робити під час війни – це молитися про мир, Божу мудрість, Його святе милосердя і чоловіколюбство, про швидке вирішення конфлікту та мінімальні втрати з обох конфліктуючих сторін. Також слід пам’ятати слова, що заповідав нам Спаситель. Вони є надзвичайно актуальними у наш такий неспокійний, тривожний час: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт. 7, 12).

Ярослав Заричанський,

Тарас Гавришко


Примітки:
1 Св. Іван Ліствичник.  Ліствиця духовна.Львів, 2002. – С. 34.
2 http://kievpatrarmy.org.ua/statti/001.html, 9 вересня 2008 р.
3 Пій ХІ, Енцикліка: Ubi arcano: Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 302.
4 Пій ХІІ, Радіозвернення (24 серпня 1939 р.): Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 304.
5 Пор. ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція: Gaudium et spes, 79: ААS 58 (1966): 1102-1103 Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 306.